У статті на матеріалі публіцистики досліджено принципи вербалізації концептів для виявлення культурно значимої інформації, визначено концептуалізовані простори, залучені до вербалізації певних значень. Досліджено принципи виокремлення культурно значимих концептів та виявлення їх національно-культурної специфіки, запропоновано засади лінгвокультурологічного дослідження: використання мегатекстової інформації, передусім, близькоспоріднених мов; системний підхід (необхідно вивчати тезаурус культурно значимих концептів та символів).
Ключові слова: культурно значимий концепт, символ, концептосфера, національно-культурна специфіка.

In this article the principles of verbalization of the concepts are analyzed on the basis of the publicistic writing with the aim of determining of national cultural information; the conceptualized spaces involved in the verbalization of certain meanings are specified. The principles of identification of the culturally valuable concepts are being explored and their nationally cultural specific features are being revealed. The following bases of linguacultural analyses are being suggested: megatextual information the usage of closely related languages firstly, a systemic approach (thesaurus of culturally valuable concepts and symbols).
Key words: culturally valuable concept, symbol, conceptualized spaces, nationally cultural specific.

 Дослідження культурно значимих концептів здійснюють у різних напрямках, використовуючи різні методики дослідження [1 – 6 тощо]. Чим же за своєю суттю є культурно значимі концепти та які існують об’єктивні підстави для їх виокремлення? На думку А. Вежбицької, “ключові слова” – це звичайні, а не маргінальні слова; їх можуть часто вживати в семантичних доменах (домені емоцій, домені покарання); ці слова є центрами цілих фразеологічних кластерів, як наприклад російське слово душа; на них часто натрапляємо у прислів’ях, висловлюваннях, популярних піснях, заголовках книг [7, 16]. Тобто все вирішує інтуїція лінгвіста, проте інтроспекція як метод дослідження не завжди дає вірогідні результати. Так, А. Вежбицька дійшла висновку, що «…повною мірою особливості російського національного характеру розкриваються та відображаються у трьох унікальних поняттях російської культури... душа, судьба и тоска…» [8, 416]. А. Бєлова зазначає, що А. Вежбицька «запропонувала ключові слова “судьба”, “тоска”, “душа”, “авось”». І далі: «Після публікації Г. Вежбицької перелік ключових слів у російській картині світу поповнився одиницями пошлость, истина, подлец, мерзавец, негодяй, осуждать, правда, природа, доброта, родник, родина, подвиг, удаль, просторы, полюшко-поле, беспечность, разлука» [9, 19]. Критику такого виокремлення ключових слів містить низка праць [10 – 12]. Наприклад, В. Кононенко переконаний, що «особливості національного характеру знаходять вияв у мікрополі споконвічних мовних утворень на позначення найсуттєвіших, визначальних для українців слів-понять, таких як земля, мати, хата, хліб, доля» [13, 64]. Важливе завдання лінгвокультурології – на конкретних мовних фактах чітко виявити ті ознаки концептів, за якими останні можна назвати культурно значимими. Мета цієї праці – дослідити концептуальні простори, використовувані як джерела інновацій та створення метафор у сучасних публіцистичних текстах.

На нашу думку, «лінгвокультурологічні» висновки потрібно будувати на основі міжмовного аналізу, що залучає т. зв. мегатекст. За вимогами, висунутими до концепту в згадуваних працях А. Вежбицької, аби піднести його до рангу культурно значимого, жоден із перелічених не відповідає, коли йдеться про концептосферу сучасної публіцистики. Так, наприклад, частотним є вживання слів “просунутий” та “крутий” у публіцистичних текстах, і бажано, щоб означуване було би ще й “прикольним”, що теж наштовхує на певні висновки і ніяк не узгоджується з висновками про традиційні українські цінності: «Але найхарактернішим для “просунутого” київського юнацтва стало захоплення творчістю гурту “Скрябін”» (Політика і культура (далі – ПіК), № 42 (77), 39). “Це або ідеалісти, або ті, що дуже круто стоять і можуть дозволити розкіш бути принциповими” (ПіК, № 26 (61), 27). “Ну і ті, хто має дуже крутий блат плюс дуже круті гроші” (ПіК, № 47 (82), 35). Мовознавці звертають увагу на те, що сьогодні «активізувалося слово смак і похідне – смачний, особливо в рекламі» (смак бажання; Відчуй смак з легенди; Відчуй смак Америки; Живи зі смаком; Скажеш, у мене немає смаку?), і пояснюють це прагматизмом співвітчизників [14, 130]. Активно сьогодні експлуатують словосполучення рекламного походження солодка парочка і в українській, і в російській мовах: «Солодка парочка. Із сімейних сварок кабаре-дуету “Академія” народжуються нові ідеї» (Експрес, 1999, 15 – 23 травня); “Бывший композитор групппы Сергей Галоян рассказывает о том, как обычных девчонок превращали в сладкую парочку» (Комсомольская правда, 2003, № 51 / 12, 1). С. Шулежкова наводить низку російських “крилатих висловів-неологізмів” із компонентом рос. сладкий: сладкая жизнь, сладкая женщина, Это сладкое слово свобода, Сладку ягоду рвали вместе, горьку ягоду — я одна, сладкая парочка [15, 329].

Ще однією важливою проблемою під час дослідження семантики фразеологічних одиниць є проблема зв’язків між концептом, метафоричними принципами на концептуальному рівні і компонентами‑символами на вербальному рівні. Метафоричний принцип поєднує концепт і компонент‑ символ у процесі творення фразеологізму. У термінах субконцептів, підпорядкованих суперконцептові, вербалізовано зіставні значення. Під час творення певного фразеологізму в низці випадків відбувається взаємодія двох (і більше) метафоричних принципів. Простежено поєднання певного метафоричного принципу з певними структурними моделями [16]. Ця закономірність наявна й у жаргонному (субстандартному) фразеотворенні, у якому нові одиниці створюються за певними моделями [17, 34 – 46]. Це ж стосується й прототипних уявлень: рос. нужен как кенгуру авоська, нужен как собаке боковой карман, вкалывать как тысяча негров, вкалывать как сто китайцев, простой как ситцевые трусы, вязать как свинья в кибернетике тощо [Приклади запозичено в: 17, 37]. Відбувається свого роду “осучаснення” образності, хоча цей процес здійснюють у межах “старих правил”. Спостережна також заміна символічних слів концепту [18]. Фразеологія – це вербалізована частина системи стереотипних уявлень та оцінок певного соціуму, які закріпилися у мові знаковим способом і якими керується свідомо чи підсвідомо людина у своїй діяльності; фразеологічний матеріал – ключ до експлікації прототипних репрезентацій певних об’єктів, явищ, процесів тощо, а також система, що містить специфічну розгалужену систему символів. Сучасні публіцистичні тексти рясніють різноманітними фразеологічними та лексичними інноваціями, однак частка «усталених» експресивних засобів (лексичних і фразеологічних) є незначною. Нинішні українські публіцистичні тексти пишуть мовою, яка лише нагадує українську. Лінгвістичною банальністю стало твердження про те, що джерелом поповнення суспільно-політичної лексики і фразеології є наукова термінологія, але сьогодні новими надбаннями, активно тиражованими пресою, стають запозичення із злочинного, молодіжного жаргонів, професійних сленгів. Таке тяжіння публіцистики до конотованих мовних одиниць ще можна вважати нормою з огляду на її призначення, однак аналогічна тенденція спостерігається і в дискурсі влади. Традиційно використовують метафору війни: “Проміжний етап парламентської вендети умовно завершився ухваленням постанов про відставку трьох міністрів правоохоронного квартету...” (ПіК, № 4 (82), 6)); “томагавк війни закопано” (Поступ, № 4 (1096), 6). Політичні процеси описують через метафору стихій: бурі (ПіК, № 4 (82), 10), хвилі (Український шлях, № 12 (419), 1), вогню (Поступ, № 4 (1096), 6). Звертає на себе увагу той факт, що для метафоричної вербалізації політичних подій використовують терміни процесів незалежних від волі людини. Варто зауважити, що засоби політичного дискурсу змінилися, стала надзвичайно вживаною кримінальна метафора: “Завжди існувала спокуса використати спецслужби у внутрішньополітичних “розбірках”…” (ПіК, № 42 (77), 15). “Ось тепер Деркач та Соловков “вигрібають”, списуючи все на кількох офіцерів митниці” (ПіК, № 47 (82), 7). «…Прийду в Київ і докладу зусиль, аби фінансово «замочити» того чи іншого олігарха»… (Спецвипуск ПіК, 2000, червень, 4). «…“наїжджаючи” один на одного, групи впливу гуртуються для атак на Кабмін» (ПіК, № 27 (62), 8); “Ця фраза стала плацдармом, з якого на бюджет почали “наїзд” нові, більш впливові учасники скандалу” (Поступ, № 4 (1096), 6); “Тож якщо мета була такою лобовою – прибрати “оборзєвшого” журналіста, то до Георгія мали б зникнути добрий десяток представників його професії...” (ПіК, № 4 (82), 9). Частотними також є авторські (більш чи менш вдалі) трансформації фразеологізмів: «Ейфорія була настільки сильною, що половина провідних діячів ОДА буквально “сиділа на валізах”…» (ПіК, № 27 (62), 16) (ФСУМ фіксує лише сидіти на чемоданах [19, 801]); «…оскільки росіяни постійно повторюють свої пропозиції, представляючи їх все більш ласим пирогом для польської економіки» (ПіК, № 27 (62), 10) (контамінація фонової інформації фразеологізмів ласий (лакомий) шматок (кусок, кусник) ‘що-небудь найкраще, вигідне, принадне, спокусливе, смачне і т. ін.’ [19, 966] та мазати пирогом (пирогами) зверху кого ‘балувати, розпещувати кого-небудь’ [19, 459], з останнього запозичено символ чогось приємного чи принадного).

Частина засобів, використовуваних українською публіцистикою для створення іронічного чи гротескного ефекту, пов’язана з тим, що науковці називають етнічними стереотипами чи етнічними упередженнями. Фразеологічні одиниці у багатьох випадках можуть виступати ілюстративним матеріалом для опису етнічного образу. Як уже зазначали дослідники, фразеологія фіксує певний зріз суспільної свідомості, що ілюструють фразеологічні одиниці з компонентами етнонімами. Проте сучасний публіцистичний текст не оперує такими ФО, в яких оцінність лежить на поверхні, він використовує одиниці, оцінність яких – на концептуальному рівні. У цій ситуації можна стверджувати, що такі одиниці виявляють «приховані» стратегії мовця. Йдеться про вживання російських слів, словосполучень, ФО в українському публіцистичному тексті, про «новий» спосіб експлікації етнічних стереотипів. Здебільшого опозиція «свій (позитивний) – чужий (негативний)», на якій ґрунтуються етнічні стереотипи, набуває втілення «український – російський», а також «західноукраїнський – східноукраїнський» чи «східноукраїнський – західноукраїнський» (залежно від «точки зору» мовця). Матеріали періодики дають яскравий матеріал для реконструювання «міфологем» «Український Схід» та «Український Захід», причому таких концептів буде як мінімум чотири (із символами Київ / Львів)[1] [18].

Дослідники вказують на ще одну прагматичну стратегію у творенні ФО, а саме – на фразеологізми і кліше, які вживають у політичному дискурсі, зокрема у «радянській мові», на думку П. Серіо, такі фразеологізми і кліше виконують функцію приховування істинних смислів і їхня конотованість полярно змінюється залежно від політичних переконань спостерігача [21, 82 – 100]. Сьогодні у мові публіцистики можливо такої яскраво вираженої полярності в оцінності не спостерігається, проте найменування для “приховування істинних смислів” використовують («…у разі існування чітких правил гри податківцям складніше буде проводити “підкилимну гру”» (ПіК, № 4 (87), 25). “Ні, ми не стверджуємо, що натрапили на факт відмивання “брудних” грошей в Україні” (ПіК, № 26 (61), 5)). Один із засобів створення іронічного ефекту в українському публіцистичному тексті – це використання російських слів, виразів, інколи ФО (найчастіше транслітерованих), що набули символічного значення (політичні і соціальні реалії радянського, пострадянського тощо періодів). Наприклад, в українському тексті: «…а політичне життя поступово б повернулося до минулого “єдіномислія» (ПіК, № 21 (56), 17); «До безсумнівних плюсів належать також: відчуття себе майже вдома, звична грошова одиниця, «общєпанятний» комунікативний засіб тощо» (ПіК, № 21 (56), 35); “На галявині біля будинку поета доволі пістряве зібрання (одна газета щось писала про «продвинутую молодежь»” (ПіК, № 24 (59), 47); “Врешті, у вічній суперечці між особистим та громадським знову перемагає особисте, або, чи казали колись, “частно-собствєнніческоє”. І немає сенсу риторично запитувати: “Доколє?” (ПіК, № 47 (82), 35); “У нас всі пишуть “стіхі”, серйозною поезією мало хто займається і тому постійно йде боротьба з навалою цих “стіхов” (ПіК, № 47 (82), 38); “А синьйори Піноккіо дістали за це бомажку з гербовою печаттю…” (ПіК, № 26 (61), 4); «На нововставлені залізні двері повісили “бамажку”…» (ПіК, № 47 (82), 34). Поряд з таким свідомим вживанням російських слів трапляються в газетах і журналах росіянізми. Цікавою є також мовна особистість сучасного українського журналіста. Загально відомо, що мовець оперує масивом прецедентних текстів, формування якого залежить від належності мовця до певної соціальної групи, зумовлюється ступенем його освіченості, що в підсумку визначає «якість» і «кількість» прецедентних текстів. Зазначені тексти, «відомі» журналістам, належать різним культурам. Спостерігається сплітання мовних картин світу (тому використовують трансформовані російські ремінісценції): “Інтелектом по олігархах” (ПіК, № 26 (61), 16); «Такий собі «промінь світла» у «царстві» Кабміну» (ПіК, № 46 (81), 12); «А вранці вони прокинулися…» (ПіК, № 4 (87), 9); «Добре, що сучасний українець далекий від медитацій на дозвіллі, як, власне, і від золотого правила піонерських таборів: «Когда я ем, я глух и нем» (ПіК, № 4 (87), 53). “Панове, вантажте “капусту” діжками (ПіК, № 42 (77), 7).

Один із трюїзмів сучасної лінгвістики – твердження про надзвичайне багатство української фразеологічної системи. Проте популярними виявляються іншомовні фразеологізми, у той чи інший спосіб модифіковані авторами: «Австралія, аби «життя медом не здавалося» – припинила постачати цукор» (ПіК, № 24 (59), 13); “Вже місяць країна перебуває у підвішеному стані: переворот розпочався, а закінчитися не може» (ПіК, № 24 (59), 13); «…У місті Кривий Ріг тамтешні броварі зробили пиво, яке, «не мудрствуя лукаво», назвали на честь легендарного, як прийнято скрізь казати, Че» (ПіК, № 24 (59), 13); «…вагомий внесок у промивку кишечника українського народу» (ПіК, № 27 (62), 6); «Поспіх потрібен не лише при полюванні на бліх, але й при формуванні політичних блоків…» (ПіК, № 46 (81), 18). Р. Кісь з цього приводу зауважує, що “рецитація російських слів, словосполучень і фразем засвідчує ту міру нашої національної закомплексованости, невпевнености, ба навіть і меншовартости, коли рецитаційне послуговування російськими фраземами вважають сильнІшим засобом емоційно-експресивного впливу та стилістичної виразності в діялозі” [22, 40]. Лише інколи, порівняно з наведеними кальками, використовують метафоризовані сполуки побудовані на питомому ґрунті.

Спостерігається шалене вторгнення субкультури на “культурний” рівень. Сьогодні варто говорити не лише про зниження культури мовлення, але й про деформацію концептуальної та мовної картин світу, що позначилося навіть на етикетних формах (усе частіше вживають присядьте / присідайте замість нормативного сідайте з огляду на забобони певних соціальних груп), на заміні символів, що стосуються того чи іншого концепту. За висловом О. Улибіної про обсценну лексику, який можна застосувати і до фразеології, фразеологічні одиниці витворюють світ не придатний для життя, а світ, описуваний “новими надходженнями” до фразеологічних систем, агресивний, нетолерантний щодо людини. Протилежна тенденція в оцінюванні спостережна, коли йдеться про номінації суспільно-політичних явищ і процесів, де справжній зміст поняття та оцінку, як правило, старанно приховують (наприклад, як у вислові негативний приріст). Відбувається також вестернізація (термін Р. Кіся) нашої концептосфери не лише на вербальному, а на концептуальному рівні. Сучасний публіцистичний дискурс, покликаний формувати картину світу мовців згідно з інтенціями авторів, тим часом чітко віддзеркалює її. Висновки лінгвістів про ключові слова тієї чи іншої культури, які у своїх пошуках спираються на якийсь один мовний шар, чи один із видів мовленнєвої діяльності, чи вузьку групу текстів і не приділяють особливої уваги реальній мовній ситуації, приречені на продукування міфологем. Важливе завдання лінгвокультуролога – дослідити принципи вербалізації ментальних одиниць – концептів та їх функціонування в мегатексті, зіставити з аналогічними одиницями інших мов, щоб виявити культурно значиму інформацію та культурно значимі концепти (та їх символи). Перспективним є метод виокремлення культурно значимих концептів через їх здатність до “символізації”: на вербальному рівні бути символом або мати багато символьних позначень.

 Література:

  1. Рябцева Н. К. «Вопрос»: прототипическое значение концепта // Логический анализ языка: Культурные концепты. – М., 1991. – С. 72 – 77.
  2. Никитина Е. С. О концептуальном анализе в народной культуре // Логический анализ языка: Культурные концепты. – М., 1991. – С. 117 – 123.
  3. Чернейко Л. О., Долинский В. А. Имя Судьба как объект концептуального и ассоциативного анализа // Вестн. Моск. ун. Сер. 9. – 1996. – № 6. – С. 20 – 41.
  4. Воркачев С. Г. Национально-культурная специфика концепта любви в русской и испанской паремиологии // Филологические науки. – 1995. – № 3. – С. 56 – 66.
  5. Воркачев С. Г. Концепт Счастья: понятийный и образный компоненты // ИАН, 2001. – Т. 60. – № 6. – С. 47 – 58.
  6. Радзієвська Т. Іменники думка, гадка, ідея: до проблеми опису концептів ментального поля // Лінгвістичні дослідження: Зб. наук. праць. – Харків, 2001. – Вип. 6. – С.33 – 37.
  7. Wierzbicka A. Japanese cultural scripts: cultural psychology and “cultural grammar” // Ethos. – 1996. – vol. 24. – № 3. – С. 527 – 555.
  8. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. – М., 1997.
  9. Бєлова А. Д. Вербальне відображення концептосфери етносу: сучасний стан вивчення проблеми // Мовні і концептуальні картини світу. Зб. наук. праць. – К., 2001. – С. 15 – 22.
  10. Мокиенко В. Украинская фразеология (resp. паремиология) и русская картина мира // Słowo. Tekst. Czas. – Szczecin: WNUS, 2000.– С. 25 – 33.
  11. Алексеенко М. Концепт культуры в языковом выражении // Słowo. Tekst. Czas. – Szczecin: WNUS, 2000. – S.46 – 50.
  12. Кочерган М. П. Контрастивна семантика на порозі нового тисячоліття // Проблеми зіставної семантики: Зб. наук. статей. – К., 2001. – Вип. 5. – С.3 – 8.
  13. КононенкоВ. І. Мова і народна культура // Мовознавство. – 2001. – № 3. – С. 62 – 69.
  14. Сербенська О., Волощак М. Актуальне інтерв’ю з мовознавцем. – К., 2001.
  15. Шулежкова С. От сладкой жизни к сладкой парочке (крылатые выражения-неологнзмы с компонентом сладкий в современном русском языке) // Słowo. Tekst. Czas. – Szczecin: WNUS, 2002. – C. 328 – 333.
  16. ЛевченкоЕ. Метафорические принципы во фразеологии // Слово. Фраза.Текст: Сб. науч. статей к 60-летию проф. М. А. Алексеенко. – М., 2002. – С. 242 – 249.
  17. Бирих А., Матешич Й., Фразеология в русском и хорватском субстандарте // Słowo. Tekst. Czas. – Szczecin: WNUS, 2002. – C. 34 – 46.
  18. Левченко О. Етнічні стереотипи у публіцистичному тексті // Słowo. Tekst. Czas. – Szczecin: WNUS, 2001. – с. 41 – 43.
  19. Фразеологічний словник української мови. – К., 1993.
  20. СериоП. О языке власти: критический анализ // Философия языка: в границах и вне границ. – Харьков, 1993. – С.83 – 100.
  21. Кісь Р. Мова, думка і культурна реальність (від Олександра Потебні до гіпотези мовного релятивізму). – Львів, 2002.

[1] Результати цього дослідження виголошено на конференції «Актуальные проблемы вербальной коммуникации: язык и общество» у Київському національному університеті ім. Т. Шевченка у 2003 р. Останні політичні події, зокрема Помаранчева революція, засвідчили, що в опозиції Київ – Львів змінилася перша складова. На сьогодні, найімовірніше, претендентами на колишню роль Києва є Донецьк чи Крим.

Культурно значимі концепти та їх символи в сучасній публіцистиці // Русский язык и литература : Проблемы изучения и преподавания в школах и высших учебных заведениях Украины : Сб. науч. трудов. — Київ: КНУ, 2005. — С. 197–202.